ОСНОВНІ ГЛОБАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ, РИЗИКИ ТА РОЗВИТОК БІЗНЕСУ

Договірне право: судова практика – 2024

У 2024 році Верховний Суд розвинув низку правових позицій у сфері договірного права. Пропонуємо вашій увазі добірку відібраних правових позицій стосовно окремих договірних механізмів, включаючи арбітражну угоду.

• Притримання

У постанові від 05.04.2024 у справі № 916/101/23 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (далі – “КГС ВС“) уточнив правову позицію, що право притримання виникає на підставі прямої вказівки ст. 594 ЦК України і для його реалізації не потрібно домовленості між кредитором та боржником, такими висновками:

1. правочин про притримання належить до односторонніх правочинів; його суб’єктом є кредитор;
2. такий правочин вчиняється шляхом повідомлення боржника про притримання (ч. 1 ст. 595 ЦК України);
3. оскільки право на притримання має будь-який кредитор, який правомірно володіє річчю, то право притримання виникає на підставі прямої вказівки ст. 594 ЦК України за умови повідомлення боржника відповідно до ч. 1 ст. 595 ЦК України, і для його реалізації не потрібно домовленості між кредитором та боржником шляхом укладання відповідного двостороннього правочину;
4. притримання реалізується тільки тоді, коли кредитор письмово повідомив боржника про фактичні умови застосування притримання та його початок, і таке повідомлення зроблено кредитором якомога швидше з моменту виникнення прострочення виконання боржником зобов’язання, проте у будь-якому разі одразу після отримання кредитором першої письмової вимоги боржника (поклажодавця) повернути річ шляхом надання письмової відповіді про застосування притримання.

• Передоручення виконання

У постанові від 10.07.2024 у справі № 18/257 КГС ВС висловив таку правову позицію:

“[М]ожливість передоручення виконання (покладення виконання зобов’язання боржника на третю особу) згідно чинного законодавства може мати місце й без згоди кредитора, однак виключно у випадку, якщо обов’язок виконання зобов’язання не є для боржника особистим.

Отже, норма частини першої статті 528 ЦК України не ставить можливість виконання обов’язку боржника іншою особою у залежність від волі кредитора. Навпаки, кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою, крім винятку, коли згідно вимог закону чи умов договору обов’язок виконання зобов’язання є особистим для боржника.

При цьому за загальним правилом належне виконання зобов’язання за боржника іншою особою у порядку вимог частини першої статті 528 ЦК України припиняє таке зобов’язання. У цьому зв’язку у боржника може виникнути нове зобов’язання перед третьою особою, що залежить від умов договору між такою особою та боржником, на підставі якого здійснено виконання зобов’язання перед кредитором замість боржника та який (договір) може бути як оплатним, так і безоплатним.

У свою чергу, частиною третьою статті 528 ЦК України передбачено, що інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов’язанні і застосовуються положення статей 512 – 519 цього Кодексу.

Тобто, на відміну від припинення зобов’язання, належне виконання якого за боржника іншою особою мало місце у порядку частини першої статті 528 ЦК України, зобов’язання ж, яке виконується іншою особою на підставі частини третьої цієї статті, не припиняється навіть при його належному виконанні. У такому випадку відбувається заміна кредитора у зобов’язанні і застосовуються, як це передбачено самою нормою частини третьої статті 528 ЦК України, положення статей 512 – 519 цього Кодексу”.

• Неустойка

У постанові від 15.11.2024 у справі № 904/1553/23 КГС ВС висловив правову позицію, що, якщо сторони закріпили в договорі санкцію у вигляді штрафу, суд не має вдаватися до її перекваліфікації на збитки за відсутності ознак зловживання свободою договору чи прямої законодавчої заборони.

Також у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 КГС ВС розвинув правову позицію, що “законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов’язання з вини кредитора – стаття 616 ЦК України тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду”.

У постанові від 16.08.2024 у справі № 910/14706/22 КГС ВС висловив правову позицію, що санкція, передбачена ч. 2 ст. 785 ЦК України, є:

1. неустойкою відповідно до визначення ч. 1 ст. 549 ЦК України в сукупності з ч. 2 ст. 551 ЦК України;
2. штрафною санкцією відповідно до визначення ч. 1 ст. 230 ГК України в сукупності з ч. 3 ст. 231 ГК України;
3. різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі;
4. неустойкою, що може бути зменшена судом за правилами ч. 3 ст. 551 ЦК України.

У вказаній постанові КГС ВС відступив від висновку, викладеного в постанові від 29.03.2018 у справі № 914/730/17 та в постанові від 30.10.2019 у справі № 924/80/19, стосовно того, що:

1. неустойка, заявлена на підставі ч. 2 ст. 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин, визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення і не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою ст. 549 ЦК України та ст. 230 ГК України, до якої застосовуються приписи ч. 3 ст. 551 ЦК України;
2. відповідно, до неустойки в розмірі подвійної орендної плати, передбаченої ч. 2 ст. 785 ЦК України, приписи ч. 3 ст. 551 ЦК України та ст. 233 ГК України щодо можливості зменшення її розміру не застосовуються.

• Співвідношення припинення і розірвання договору

У постанові від 03.04.2024 у справі № 910/21315/21 КГС ВС висловив правову позицію, що договір, який припинив строк своєї дії, не може бути розірваний за його відсутністю, оскільки припинення договору і його розірвання є різними взаємовиключними юридичними фактами.

• Нікчемність правочину, сторона якого знаходиться на тимчасово окупованій території

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” (далі – “Закон“):

“Здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами – підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України.

Правочин, стороною якого є суб’єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.”

У постанові від 26.03.2024 у справі № 913/768/21 КГС ВС висловив таку правову позицію:

1. Ч. 2 ст. 13 Закону поширюється на договори, які укладаються суб’єктом господарювання при здійсненні ним господарської діяльності, тобто у випадках, коли він реалізує продукцію, виконує роботи, надає послуги. Якщо суб’єкт господарювання отримує правничу допомогу, то він не надає послуги, а споживає їх.
2. “Необґрунтованим є обмеження права особи на отримання професійної правничої допомоги з тих підстав, що місцезнаходження чи місце проживання останньої в умовах війни опинилося в окупації, особливо враховуючи динамічну зміну лінії фронту та переліку окупованих/деокупованих територій. Чинне процесуальне законодавство не забороняє таким особам виступати як позивачами, так і відповідачами в суді, тобто визнає їх процесуальну правоздатність”.

• Арбітражна угода

У постанові від 30.08.2024 у справі № 911/1766/22 КГС ВС відступив від висновку, викладеного в постанові Об’єднаної палати від 17.12.2021 у справі № 910/9841/20, щодо застосування п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України про те, що позов про визнання недійсною третейської/арбітражної угоди може бути розглянутий господарським судом по суті.

Натомість КГС ВС висловив таку правову позицію:

“[Т]ретейська/арбітражна угода не є правочином у розумінні ЦК, не є цивільно-правовим (господарським) договором, а по своїй суті є процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним.

Питання щодо недійсності третейської/арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті відповідно до приписів п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК. Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду. Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення. За необхідності суд призначає експертизу.

Якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання третейської/арбітражної угоди недійсною, приписи п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК (“спір не підлягає розгляду у господарських судах)”.

Вирішуючи питання про скасування рішення третейського суду та/або про видачу виконавчого документа, господарський суд одночасно вирішує питання про дійсність чи недійсність третейської угоди у разі заявлення відповідних доводів стороною. Тому якщо відповідач у третейській справі вважає, що третейська угода є недійсною, він повинен надати суду свої доводи й докази на користь недійсності третейської угоди в межах відповідного судового процесу. Судове рішення з питань скасування рішення третейського суду та/або видачі виконавчого документа є одночасно рішенням, яким вирішується питання про дійсність чи недійсність третейської угоди. Висновки про це повинні міститися у мотивувальній частині судового рішення. За необхідності для вирішення цього питання господарський суд призначає експертизу”.

У постанові від 05.09.2024 у справі № 922/2041/22 КГС ВС висловив іншу цікаву правову позицію щодо арбітражних угод:

“Включення сторонами до основного договору арбітражного застереження як умови має наслідком поширення дії цього арбітражного застереження і на правовідносини за цим договором за участі іншої особи, яка вступила у ці правовідносини як сторона, взяла на себе відповідні права та обов’язки сторони цього договору, і при цьому сторони не припиняли дію арбітражної угоди, не виключали певний спір з-під її дії, не позбавляли її обов’язкової сили для такої сторони, і арбітражна угода не втратила чинність внаслідок інших обставин”.

Матеріал підготовлено для електронного видання ЛІГА ЗАКОН.

Авторка: Вікторія Івасечко, радниця у практиці міжнародного арбітражу та судовій практиці Redcliffe Partners.